Я ніколи не думала, що буду фотографувати війну, або її наслідки. Довгі роки я працювала в модній індустрії, навчалась в Лондоні, облетіла земну кулю, відкривала для себе новий світ. З часом занурилася у мистецтво та почала свій пошук в цьому напрямку, приймала участь у виставках та мистецьких симпозіумах, знайомилась з видатними художниками та режисерами. Але настав лютий 2022 року.
Повідомлення про масштабне воєнне вторгнення Росії на територію України не давали спокою і в решті решт, я як всі українці, що проживають на території України прокинулась 24 лютого і не могла повірити, що наша реальність змінилася назавжди. Київ бомбили, кожне місто в Україні піддалось масовим ракетним ударам з боку Росії, ми прокинулися у війні.
Далі був тиждень життя по підвалам та бомбосховищам, поки всі ми адаптувалися до цієї нової реальності, коли вже звикли, почали обмірковувати шлях до дій. Багато людей почало евакуйовуватися до західної частини країни, хтось за кордон. В мене, як у жінки теж було це право самозахисту, але насамперед я вирішила взяти все ж таки фотокамеру в руки та піти в місто фотографувати. Акредитації в мене не було на той час і кожного разу документувати пусте, безлюдяне місто було все тяжче. Ті рідкісні мешканці, які траплялися на шляху у Києві щоразу погрожували мені розплатою, як тільки я доставала свою камеру. Також я не раз відчувала на собі приціл автоматів наших військових, бо людина з камерою під час війни являється підозрілою особою, фотографувати нічого не можна, кожна вулиця в центрі Києва має стратегічне значення. Сказати, що це приємне відчуття, я не можу.
Одного дня я усвідомила, що потрібно щось робити з цим, бо просто сидіти вдома та чекати, коли на тебе впаде бомба я не можу, потрібно якось діяти. Тому я відправилась до Львова, щоб знайти відповіді та трохи перевести дух. Там все йшло своєю чергою, друзі мені розповіли про прес-центр, де я змогла зареєструватися та отримати свою акредитацію ЗСУ. Чесно кажучи, я відчувала себе людиною рівня Бога з мульти-паспортом на руках.
Фільмуючи шлях біженців на львівському залізничному вокзалі, я завітала до своїх друзів у Івано-Франківську, до Франківського Драматичного Театру, провела прекрасний час разом із неймовірною командою волонтерів — талановитих акторів, які зранку займалися біженцями та логістикою гуманітарних грузів, а вже у вечорі грали свої вистави у бомбосховищі театру для всіх глядачів, серед яких було чимало тимчасових переселенців. Але довго я не могла затримуватися, акредитація вже була на руках і зелене світло для фільмування у Києві та на Київщині в мене вже було.
Війна розкидала всіх по різним куточкам, я завітала на день в Чернівці, де знайшли прихисток українські відомі митці з Київщини, ми зварили борщ, як нашу національну мантру, провели перемовини щодо благодійної виставки в підтримку ЗСУ, ініціатором якої був відомий київський графік Микола Гончаров, до речі відкриття цієї виставки та аукціону вже відбулося, після чого, чимало коштів зібрали для військових продажем творів. Хочу зауважити, що аукціон ще триває та можна долучитися до цієї надважливої справи, щоб підтримати наших мужніх солдатів.
Повернувшись до Києва, я спостерігала, як тканина війни постійно змінювалася, щодня нові та нові події та головне для мене — це моє бажання бути там, де найважливіше та найцінніше. Це бажання мене приводило у військові частини, де мені давали дозвіл на зйомки, на полігони, на нульові кілометри та місця бойових дій. Я фотографувала героїв та щоразу молилася після тих зустрічей однією молитвою: «Боже, дай зустріти кожного із них живим знову після перемоги». Більше всього мене надихали зйомки військових, серед них не було розпачу та болі, вони завжди зібрані, цілеспрямовані та сильні, з ними я відчувала силу.
Страшне почалося вже після звільнення Київщини, коли мені вдалося поїхати до Житомирської траси, 10-30 км від Києва, щоб фотографувати наслідки війни. Ніщо так не бентежить, як вид розстріляних цивільних автівок з надписом «Діти». Калюжі крові, трупи навколо та сліди катування. Все це приводило мене в розпач, я задавала собі одне запитання: «Невже Людина себе вичерпала? Невже Людяність закінчилась? Невже я більше ніколи не повірю Людині…?».
Перший раз, коли я опинилася в розтрощеному бомбами кварталі Києва, мене мало було не вирвало. Звикнути до таких декорацій вкрай важко. Потім на мене чекала Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка. Можу сказати, що є велика різниця між тим, щоб побачити злочин на картинці десь у інтернеті, та опинитися серед руїн, де повітря пронизане запахом копоті від горілих та зруйнованих ракетами будинків. Кожне зґвалтоване місто має свою історію і свій настрій після цього насилля і все ж таки в таку безлюдяність важко повірити, щоразу фотографуючи руїни я все думаю, а може це все ж таки сценографія до кінострічки про страшну війну і все це зовсім не з нами, це лише декорації для жахів.
На завершення я хотіла б подякувати безмежній кількості людей, всієї України за згуртованість, за важку працю попри внутрішній біль, який кровоточить жертвами закатованих та загиблих наших українських жінок та дітей, чоловіків, наших загиблих сміливих воїнів та фотокореспондентів. Я знаю, як боляче все це пережити, бо я частина нашого народу, але коли я бачу, як попри біль кожний встає та робить неможливе заради перемоги, я знову вірю Людині. Я хочу подякувати кожному воїну, який сьогодні став живим щитом між нами — цивільними людьми всього світу та між кровожерливим вбивцею терористом — Росією та її армією рашистів. «Дякую!» — це те, що я кажу кожному воїну, коли є нагода їх фотографувати: «Від всього українського народу, я вам дякую», обіймаючи на прощання кожного з них та майже не дихаючи… з молитвою: «збережи їх, Боже від куль ворогів, збережи кожного» Слава Украіні! Слава нації! Смерть ворогам!
Текст та фотографія: Вєра Бланш
