Це інтерв’ю могло би бути записане у теплій атмосфері затишного ресторану, за келихом вишуканого вина, але війна внесла свої корективи.
Війна застала тебе не в Україні, розкажи про своє 24 лютого.
Я була в України декілька днів до початку війни та вилетіла 21 лютого з тривогою. Всю дорогу до аеропорту я не могла зупинити сліз. Таксист запитував мене «що трапилося? І чому я плачу?» але я не мала відповіді на це запитання. Зараз розумію, що так спрацювала якась моя інтуїція. 24 лютого я була вже в Гданську і прокинулася вранці від повідомлень рідних та друзів про те, що бомбардують Україну, спочатку подумала що це мені мабуть сниться, але ні. Було страшно і переживала за близьких.
На деякий час ти приїжджала в Україну, як змінилось твоє відчуття війни перебуваючи в Україні?
Спершу ця війна викликала в мене відчуття тривоги, згодом злості і ненависті, коли приїхала в Україну ці відчуття ще більше загострилося. Я вважаю кожний громадянин росії несе відповідальність за цю війну, без винятків.
Якщо подивитись на твоє рідне місто Львів, як воно змінилось за ці місяці війни?
Львів залишається завжди прекрасним, та продовжується життя в новому ритмі. Через війну багато людей з інших міст переїхали у Львів та з’явилося багато іноземних журналістів, але мені видається це навіть оживило Львів. Найбільш приємно те, що почула як солодко звучить українська мова з вуст раніше російськомовних знайомих. Хоча хотілося, щоб все це все було в мирні часи.
Під час війни чимало митців не можуть творити, а інші навпаки, творять багато. Як цей момент творчості працює в твоєму випадку?
Для мене творчість це моя мова спілкування. Я часто зображую, те що мене хвилює. Інша справа представляти та публікувати свої роботи не завжди буває легко. Якщо я творю то зазвичай багато, коли в процесі роботи то важко зупинитися. Хоча звичайно бувають моменти коли не можу працювати, через стрес чи тривогу в тому числі. Але для мене це час щоб зупинитися і подумати над тим що я роблю. Я думаю що важливо балансувати.
Твоя творчість до війни і зараз — ти в ній бачиш зміни?
В мене відчуття що моя творчість знаходиться в постійних змінах, як і я. Безумовно війна вплинула на мене і мою творчість, у роботах з’явилися воєнні мотиви. Хоча іноді хочеться втекти від реальності і закритися в своїх казкових світах. Як казав швейцарсько-німецький художник Пауль Клее: «Чим жахливіший світ, тим абстрактніше мистецтво».
Зараз іноземній аудиторії особливо цікаве Українське сучасне мистецтво через війну. Але наскільки, на твою думку, українське мистецтво буде цікавим для західної аудиторії вже після закінчення війни?
Я думаю настільки, наскільки ми працюватимемо над цим. Перш за все наше мистецтво має бути цікавим і цінним нам самим. Зараз всі знають Україну через війну, але на жаль мало хто за кордоном знає і розуміє щось про українську культуру, історію та мистецтво і нам потрібно над цим працювати.
На початку війни з’явилося багато виставок, резиденцій і грантів екстреної допомоги українським митцям, але можна помітити що ці двері поступово зачиняються і інституції більше не готові приймати українських митців та надавати підтримку, як це було на початку війни. Всі повернулися до своїх програм та підтримки своєї культури. І це зрозуміло. Але думаю інтерес залишатиметься навіть після закінчення війни. Просто потрібно більше часу і фінансування для того щоб українське мистецтво закріпилося у світі. Нам потрібно продовжувати інтегрувати наше мистецтво та показувати його світовій аудиторії.
Ти слідкуєш за воєнним періодом мистецтва в Україні? Як оцінюєш те що відбувається зараз в мистецькому колі.
З’явилося дуже багато мистецтва за досить короткий час. Приємно бачити що виставки колег відкриваються по всьому світі.
На мою думку роль художника під час війни стала ще більш значущою, як для держави, так і для суспільства в цілому. Чи повинен художник працювати з темою війни?
Так, однозначно повинен. Художник повинен працювати з часом в якому живе і рефлексувати на події які відбуваються. Я вважаю, що художник це той хто дає перший поштовх, який потім підхоплюють всі інші сфери.
Як на твій погляд війна змінить українську культуру?
Думаю, що вже змінює. Навіть буквально те, що українці нарешті почали розмовляти українською мовою та цікавитися своєю історією. Сталося б це без війни? Можливо так, але війна дала сильний поштовх для того щоб бути свідомим свого походження та культури.
Варто знати та пам’ятати своє минуле. Наприклад в Ізраїлі всі діти у старших класах їдуть у Польщу, щоб побачити місця голокосту де знищували євреїв під час другої світової війни. Також Ізраїльський «Моссад» відшукував по всьому світі всіх, хто причетний до вбивств євреїв та змушував стати перед судом та нести відповідальність за скоєне.
Наша культура та мова була довгий час під заборонами, такими як Емський указ, Валуєвський циркуляр і тд. Коли митці у світі вільно творили, наші боролися за виживання, це стосується Розстріляного відродження, Шістдесятників та репресій наших митців. Зараз можна тільки уявляти собі на якому рівні могла бути українська культура, якщо б її скільки років не знищували. Проте цю прогалину вже неможливо заповнити. Але ми можемо зараз творити нашу культуру.
Найтяжчі дні ще попереду, чи ми їх вже пережили?
Найтяжчі дні це дні росту. Мій брат завжди мені казав «Коли тобі важко, тоді проявляється твоя сила».
Переломні періоди завжди складні, але ми ростемо і стаємо ще сильнішими, думаю ще є куди рости, а отже легко не буде .
Завершуючи нашу розмову, не можу не спитати, які плани у художниці на найближче майбутнє?
Зараз переїхала в Ізраїль, де навчаюся в Multidisciplinary Art School в Shenkar College. Найближчим часом планується групова виставка в Базелі, Швейцарія. Декілька днів тому отримала хорошу новину, що отримала стипендію від Fundació Miró Mallorca, де матиму можливість працювати в майстерні де колись працював Жуан Міро на Пальмі де Майорці.
Фотографія: Софія Лупул
