Раді представити вам нову постійну рубрику про сучасну українську фотографію у партнерстві з Школою концептуальної та арт‑фотографії MYPH.
MYPH WORLD — це в першу чергу про віру в українське мистецтво, про людей, які, незважаючи на обставини, продовжують його популяризувати.
Відкриває рубрику інтерв’ю з фіналістом премії MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2025 фотографом Єгором Гущиним.
Як ти прийшов до фотографії і що стало тим “першим поштовхом”?
Я певний час займався музикою і коли слухав власні треки — у голові починали виникати образи. Хотілося візуалізувати ці відчуття, перетворити звук на картинку — саме це й стало першим поштовхом до фотографії. З часом усе переросло у щось більше — у мою власну мову спілкування зі світом.
Чому ти вирішив/вирішила навчатися саме в MYPH?
Тому що в більшості фотошкіл із моїм концептуальним баченням мене сприймали трохи дивно — там більше навчають комерційної зйомки. А MYPH — це саме концептуальна школа фотографії, де такі речі не просто приймають, а підтримують, люблять і цінують. Плюс це крута спільнота однодумців, які надихають і підтримують одне одного навіть після навчання. Тут усі “не такі” — і саме це мені було потрібно. Ніби ми “люди Ікс”, а Сергій Мельниченко — професор Ксав’єр.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Усі завдання потроху змінювали моє бачення, кожне по-своєму. Але, мабуть, найбільше — тема з автопортретами. Я зазвичай не знімаю себе, хіба що іноді “для фану” в дзеркало. Та для завдання цього було замало, тож довелося копнути глибше — поліз у родинні архіви й знайшов старі фото, де я ще малий. Ці знімки завжди були мені дорогі, я давно хотів їх показати ширше, але не знав, як перетворити сімейний альбом на артоб’єкт. Тоді й почав працювати з ними. У результаті саме цей проєкт став фіналістом цьогорічного MYPH Photography Prize.
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
Продовжую працювати з родинними плівковими архівами та темою пам’яті. Зараз у мене період роботи без фотоапарата — із приладів лише сканер, у якому поєднуються кадри з різних плівок, створюючи нові образи та сенси у подвійній експозиції. Я ріжу плівки, підпалюю, замочую їх у розчинах, зшиваю. У час, коли світ змінюється надзвичайно швидко, мені цікаво досліджувати пам’ять і її ілюзію: спостерігати, як вона мутує, як може вводити в оману, як зберігає біль і несе в собі код поколінь. І що б ми з нею не робили — повністю стерти її неможливо.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Як писав Муракамі, у ідей теж є свої справи. Тому я не сиджу і не чекаю ідею чи натхнення — намагаюся бути в процесі завжди, не вимикатися з нього. Ідея може прийти будь-коли.
Нещодавно вона прийшла, коли я перекладав японський текст і побачив слова kuroi ame — “чорний дощ”. Це стало назвою мого наступного проєкту. Я люблю красиві словосполучення й назви. Часто спершу з’являється саме назва, а вже потім я думаю, про що це може бути, що хочеться дослідити.
Найдовша частина для мене — підготовка. Якщо це мульти- чи подвійна експозиція, я збираю матеріал, який взаємодіятиме між собою і створюватиме нові сюжети. Використовую старі паперові видання — книги, журнали, листи, скриншоти, кадри теленовин, навіть документальні сюжети про надприродне. Так я переосмислюю вже існуюче і перетворюю це на конструктор свого візуального мовлення.
Також працюю з сімейними плівковими архівами. У моїй родині багато фотографували, навіть на Polaroid, і я комбіную ці матеріали, створюючи нові історії — перетворюю сімейні альбоми на арт-об’єкти. Перескановую, перезнімаю, проявляю. І можу робити це кілька разів, доки не відчую, що фінальний образ точно передає те, що я хотів сказати глядачеві.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Для мене концептуальна фотографія — це коли головне не картинка, а думка, яка існує як текст. А зображення — просто візуальний спосіб зробити цю ідею цікавішою, ніж якщо б її просто читали. Така собі ілюстрована думка.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Можливо, в це важко повірити, але мене може надихнути що завгодно. Я максимально відкритий до цього і намагаюся помічати та вбирати будь-які вібрації. Тож натхнення може підстерігати будь-де.
Як ти розумієш, що серія завершена?
У мене серії і проєкти — це не набір випадкових кадрів, а візуальна історія. Це моя візуальна мова. Як у кіно: коли режисер сказав усе, що хотів — або поставив потрібні запитання — з’являється напис “Кінець” і йдуть титри. Так само і в мене: коли я висловився — серія завершена. Хоча іноді бувають і “сцени після титрів”.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
Хочу зосередитись на артбуці. У мене багато робіт і багато ідей, і зараз я хочу зрозуміти, що саме хочу бачити в друкованому вигляді. Взагалі, хочу більше друкувати свої роботи й освоїти якийсь спосіб друку, тому що друковане портфоліо — дуже важлива річ для художника і чудовий міст до колекціонерів. Ну і просто тому, що надруковані роботи — це зовсім інший досвід, інше відчуття!
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
Натхненною. Чесно, я не знаю, якою буде моя фотографія через п’ять років — і ніхто не знає. Чи буде вона аналоговою чи цифровою, більш творчою чи комерційною. Головне — щоб вона залишалася натхненною. Це те, що я хочу зберігати завжди. А все інше може змінюватися — і буде змінюватися. Бо без цього нікуди
