Оля Коваль — українська фотографка родом з Чернігова, зараз живе та працює в Києві. Почала займатися фотографією у 2019-му році. У своїй практиці вона поєднує аналогову фотографію з рукотворними об’єктами, документуючи як інсталяції, так і фрагменти повсякденного життя. Повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на її підхід, змістивши фокус на рефлексію подій, що відбуваються всередині країни. Оля працює з темами аутсайдерського мистецтва в Україні, документує досвіди малозабезпечених і маргіналізованих груп, досліджуючи межу між соціальною документалістикою та особистим художнім висловлюванням. Закінчила кінооператорський факультет в КНУТКТ імені І. Карпенка-Карого. Частина команди UWPO та UAPP.
Як ти прийшла до фотографії і що стало тим “першим поштовхом”?
Фотографією я почала займатися ще у шкільні роки. В 2014 мені подарували мою першу камеру Nikon D3100 і після цього я почала дуже активно знімати. Натхненням для 13-річного підлітка був тамблр та інші соціальні мережі. Паралельно з цим я розвивала свої навички малювання у одній з чернігівських студій під керівництвом Людмили Малиш. Саме тоді я почала не тільки дивитися на візуальне мистецтво але й аналізовувати його.
Чому ти вирішила навчатися саме в MYPH?
Після закінчення школи я опинилася на роздоріжжі. З одного боку — прагнення здобути освіту за творчою спеціальністю, а з іншого — повна невизначеність щодо того, яким чином можна реалізувати себе в Україні. Усі навколо застерігали: спочатку здобудь “нормальну” професію, а вже потім займайся тим, чого справді хочеш.
У 2019 році школа MYPH відкрила для мене інший бік світу фотографії. Саме тоді я вперше дізналася про Рена Ханга, Райана Маꥳнлі та Бориса Михайлова. Я усвідомила, що кожен фотограф має власний, унікальний шлях бути побаченим і почутим, і почала шукати свій.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Це було так давно, що я вже майже не пам’ятаю деталей. Єдине, що чітко закарбувалося в пам’яті — одне з перших домашніх завдань. Усі дівчата на курсі мали сфотографувати когось на ім’я Сергій, а хлопці, у свою чергу — дівчину на ім’я Іра. Ймовірно, це завдання було спрямоване на нові знайомства та вихід із зони комфорту. Проте я його провалила, порушивши головну умову: замість Сергія я зняла Богдана — свого колишнього однокласника.
Богдан завжди був аутсайдером у школі, своєрідним цапом-відбувайлом. Водночас мені він завжди імпонував, і я ставилася до нього з особливою ніжністю. Він мав виразну зовнішність і меланхолійний погляд. Тоді мені вдалося вмовити його попозувати. Пізніше я знайшла старі газети 90-х років і вирішила передрукувати його портрети на цих знахідках. Неочікувано для себе я отримала своєрідний омаж П’ятковці та його серії «Радянські фото».
Хоча портрет людини був перекритий текстовими абзацами й заголовками, уже тоді моя оптика чітко формувалася: мене приваблювало знімати людей «не таких», тих, хто зазвичай залишається поза фокусом.
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
Уже протягом року я знімаю жінок з різною зовнішністю. Таким чином я шукаю відповідь на питання, а що взагалі таке краса, як суспільство нав’язує що гарно, а що ні. У моїй оптиці жінки з різними набутими чи врожденими особливостями, транс чоловіки, а на разі, я знімаю дівчат які робили собі різні косметологічні маніпуляції, збільшували губи.
Інший аспект який мене цікавить це маргінальне, неінституційне мистецтво в Україні. У 2023 році я знімала про Михайла Коптєва фільм “З любов’ю, Коптєв”, а зараз готую новий перформативний проєкт з іншим українським артистом.
Також протягом трьох років повномасштабного вторгнення з 2022-2025 я робила інсталяції, працюючи зі своїм особистим простором, я рефлексувала на події що відбувалися. Наприклад інсталяція “Камінь” стала рефлексією на вимушену міграцію в Литву.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Протягом 4 років я не знімала наративні проєкти, мої роботи більш рефлексійні серії (наприклад інсталяції). Саме з інсталяції “Виверження” я зрозуміла що хочу розвинути історію до рівня проєкту, а саме до псевдо-документального проєкту, додавши в історію видуманого свідка, його свідчення, детальні кадри самої інсталяції та візуалізацію клопа. Тобто спочатку була інсталяція, а вже потім історія, що переросла в проєкт. У 2025 році я вперше почала працювати з наративним проєктом.
Спочатку я проводжу ресерч та задаю такі питання: хто і як знімав раніше? Аналізуючи кожен проєкт зі схожою тематикою я відповідаю першочергово на свої ж питання: а що головне? Який вибрати стиль щоб форма працювала зі змістом? Хто моя аудиторія? Автор спостерігає чи автор втручається?
Потім починаю шукати моделей. Завдяки соціальним мережам можно не виходячи з дому шукати. Дуже зручно. Звісно, багато хто відмовляється, більшість просто ігнорує, але завжди знайдуться ці кому буде цікаво, треба час.
Мій улюблений і такий важкий етап — зйомка. Деякі моделі можуть жити за сотні кілометрів від тебе. Це можливість подивитися нові міста та поспілкуватися з людьми поза межами твоєї бульбашки.
Кінцевий етап — це відбір, редагування. Тут ти розмієш що можеш додати, а що зайве. Також важливо себе запитати: а який кінцевий продукт? Чи складається історія в книгу чи виглядає історія цільно у виставковому просторі.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Кажуть, що концептуальна фотографія це коли автор фотографує оголену натуру при цьому видозмінюючи її візуальним шумом, а в описі обов’язково згадує про глибоке дослідження або тілесну трансформацію. Жартую, інколи і одягнутих людей.
У моєму розумінні концептуальна фотографія — це такий вид фотографії, що вміло балансує між змістом та естетикою знімка. Вона може існувати в межах певного жанру, проте не кожне жанрове фото є концептуальним.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Життя — найкращий режисер. І найбільша насолода вміти спостерігати за ним.
Як ти розумієш, що серія завершена?
Кожна моя серія здається не закінченою, бо є постійне прагнення щось додати. Найкраще робити книгу чи арт-бук, таким чином фіналізувати свою роботу, надати їй форму.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
Наразі я працюю над кількома проєктами і один із них про дівчат, які користувались косметологічними послугами, а саме збільшували губи. Це студійні портерти різних дівчат з різних міст України. Інший проєкт — аудіовізуальний — фільм\перформанс, колаборація з художницею Поліною Вербицькою та Альбертом Цукренко. І третя серія — 12 Кадрів. Вона є найдовшою в моїй практиці, адже я працюю над нею вже понад три роки.
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
Життя настільки непередбачуване, що я не здатна планувати на роки вперед — у кращому разі на місяць. Єдине, в чому я впевнена: не варто зупинятися лише на фотографії. Мультидисциплінарний підхід до мистецтва розширює мислення й утримує в полі експерименту, і саме це створює можливості для розвитку.
