Олексій Чарєй — документальний фотограф та військовослужбовець Збройних Сил України. Отримав освіту на факультеті кібернетики Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка. До 2020 працював в сфері маркетингу, продажів, та виробництва а також займався підприємницькою діяльністю. З 2009 був засновником і директором мережі студій татуювання. З 2015 році почав працювати в сфері комерційної фотографії. Зокрема, робив проєкти для Coca Cola, Reebok, Агромат, Епіцентр, Таврія, журналів ХХL та Marie Claire, та інших міжнародних та локальних брендів. В 2019 почав займатись документальною фотографією. Перші проекти були пов’язані з сімейним насильством, порушеням прав дітей та неправомірними діями поліції.
В 2025 році став переможцем премії MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE з проєктом «Власний Вергілій», який починався з моменту, коли Олексій у 2022 році мобілізувався до ТрО. Автор зізнається, це історія про нього самого через документування життя його побратимів. Особиста історія про надію, яка веде через найтемніші часи, подорож усіма колами пекла, зустріч із пороками, яких треба чесно прийняти. Каже, у своїй подорожі пройшов уже не один цикл, не одне коло, тому проєкт продовжується.
Як ти прийшов до фотографії і що стало тим “першим поштовхом”?
В фотографію я зайшов “з ноги”. В одному з проєктів які я вів виникла необхідність зробити портрети фітнес-тренерів. Я найняв фотографа який мені подобався, організував зйомку і отримавши результат зрозумів що він не задовольняє моєму баченню. Тоді я попросив замовника знову зібрати тренерів, взяв камеру у друга, та самого друга як консультанта, орендував світло і отримав ті світлини що хочу. Тобто буквально з першої зйомки зробив рекламний проєкт, який потім висів на баннерах і білбордах в Києві.
Важливо зазначити, що я не вперше взяв в руки камеру. В підлітковому віці трохи знімав на плівкову мильницю. Потім колись навіть мав якусь базову цифрову, на яку зняв свою весільну подорож в Єгипті та пару покатушок на ендуро. На тому і все, але знімати в мануалі вмів. Друг якось провів нам невелике навчання.
Чому ти вирішив навчатися саме в MYPH?
Я дуже хотів зрозуміти що таке “художня фотографія”, відчував що хочу щоб мої світлини виглядали як мистецтво а не як реклама, і абсолюно не розумів звідки це відчуття в світлині береться. Хотілось розуміти чому деякі світлини дуже цінні, а я абсолютно не розумію в чому їх фішка. І якось я побачив рекламу курса, записався на ознайомчу лекцію Сергія Мельниченка, і одразу зрозумів, що це воно.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Першим і найсильнішим враженням стало не завдання, а лекції Стаса Остроуса про історію фотографії. Вони мене сильно вразили і відкрили мені очі на дуже багато речей, які я до цього не помічав. Завдяки ним я зрозумів як відкрити митця в собі.
З завдань дуже сподобався підбір серії з фільму та “змійка” де ти робиш послідовність фото які пов’язані через якусь деталь чи ідею. В цілому процес був доволі гармоніймим і працював в комплексі.
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
Я дуже любив тему свободи, сили особистості в екстремальних умовах, несправедливості.
Останнім часом захотілось знаходити щось буденне в шаленому вирії подій і створювати з цього певну візуальну поезію. Звучить трохи зарозуміло, але я саме так відчуваю деяки картинки.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Я люблю брати якусь ідею та довірятись потоку, дивитись куди він мене заведе. Також, завдяки підтримці MYPH я став дуже комфортно додавати себе в проєкт — свої відчуття, візуальні підписи стану.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Чесно? Я так і не зрозумів до кінця. Для мене це фотографія яка несе неприкладний сенс. Тобто, її не можна взяти і використати для утилітарних задач. Її необхідно усвідомити і відрефлексувати. Звісно, це можуть зробити не всі і така фотографія не завжди може об’єктивно визначатись.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Люблю приглядатись до людей, шукати їх унікальну красу в динаміці, люблю природу і люблю вивчати соціальні явища. Цим надихаюсь і десь на стику творю.
Як ти розумієш, що серія завершена?
Не знаю, здається завершив тільки одну, бо вона була про конкретні події, заздалегідь визначені часовими рамками.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
В мене зараз дуже сильне вигорання. Ті виклики з якими я зустрівся всередині війська, речі які роблять люди і як працює сама система мене дуже травмували і в якийсь момент я ніби “висох”, просто не виходило робити наповнені кадри. Тож я став просто знімати для себе, змушувати, щукати кадри і моменти. Останнім часом я не працюю проєктно. Скоріше веду власний щоденник. Дуже великий упор зробив на аналогову фотографію. Вона якось більш чесно зберігає момент. Менше маневру на недоречну постановку. Дорого, тому доводиться дуже сильно думати над тим що знімаєш. Та й естетично дуже гарно. Сподіваюсь через якийсь час зібрати з цього серію. Такий собі reverse engineering.
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
Зараз мені важко планувати майбутнє в фотографії, бо насамперед сьогодні моя функція це боротьба за Україну на полі бою.
Відверто кажучи — я пробував себе в роботі як військовий фотограф. Зрозумів, що ані я ані мої командири не готові до роботи в цьому напрямку і прийняв рішення повернутись в бойовий підрозділ. Вважаю, що для того щоб проявлятись як митець, важливо йти за покликом серця. Тоді і будуть зʼявлятимь теми і бачення.
Тим не менш, я більш за все мрію повернутись до мирного життя, побудувати родину і бути митцем мирного часу. На цей час я би хотів побачити більше комерційної складової в мистецтві, бо до реклами я не впевнений що зможу повернутись. Більше проєктного підходу та планування. Ще хочеться виховати в собі нові методи пошуку тем.
