Руслана Ключко — художниця і фотографка, учасниця спільноти MYPH. У своїй творчості звертається до тем пам’яті, ландшафту, емоційного та чуттєвого досвіду. Руслана працює з артбуками, графічними техніками, фотографією, об’єктами та інсталяціями. Вона заглиблюється у локальні контексти та сімейні архіви, досліджує впливи війни на довкілля.
Як ти прийшла до фотографії і що стало тим “першим поштовхом”?
Думаю, це можна назвати сімейною історією. Мій дідусь досить багато фотографував на плівку, і в нас збереглося купа альбомів з його знімками, зробленими із 1960-х до початку нульових. Це не було його професією, скоріше як хоббі. Він знімав родину, подорожі, свята, виходи на природу… Мій старший брат також зацікавився фотографією у підлітковому віці, і батьки купили йому камеру Nikon D3100. Спойлер: я досі знімаю на цей фотік. Тобто захоплення брата перекинулось на мене, і він багато чого розповідав про технічні моменти, композицію, постобробку. Звісно, на початку це не можна було назвати чимось мега мистецьким, мені просто подобалось фіксувати те, що здавалось красивим, те що я бачила навколо себе.
Чому ти вирішила навчатися саме в MYPH?
Говорячи про освіту, почну мабуть з того, що я закінчувала НАОМА по спеціальності графіки. І як на мене, досить великим недопрацюванням програми в академії є відсутність там фотографії. Тобто іноді в навчальних завданнях ми використовуємо фото як допоміжний матеріал або як інструмент досягнення певних ефектів у роботі із графічними техніками, але вона ніколи не буває самостійною. І в принципі це досить системна проблема в українській освіті — немає адекватних державних програм в академіях або університетах де можна було би вивчати фотографію як мистецтво. Тож, маючи бекграунд мистецької освіти, мені цікаво розвиватися в різних медіумах та техніках, розширяти світогляд поза тим, що пропонує академія. І тут вийшло так, що MYPH закриває досить багато запитів, починаючи із тих, що я згадувала вище, і закінчуючи наданням професійного фідбеку на роботи, відчуттям належності до спільноти чудових колег та мотивацією розвиватися далі у цій сфері.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Насправді я вже встигла пройти 3 курси на MYPH: перший був від Каті Лесів, потім від Романа Пятковки, і в цьому році закінчила курс від Сергія Мельниченка. І особисто на мене найбільше подіяли перші два курси. З практикою Каті я вже була знайома досить давно, і я щиро захоплююсь тим, як вона мислить, з якою чутливістю ставиться до роботи. В її фотогргафіях та артбуках немає нічого зайвого. Все на своїх місцях. Кожна лінія, кожна деталь, кожен рух. І мені дуже цінно було доторкнутися до цього всесвіту, побачити як вона працює і як уміє це пояснити студентам.
Пятковка є кардинально іншим, в нього зовсім інший драйв, зовсім інша філософія. І тим цікавіше було побачити різні підходи до фотографії, та і до життя загалом.
В Сергія дуже масштабний курс, багато запрошених лекторів + величезний масив візуальної інформації. Дуже гарно розвиває надивленість. І домашок багато, ти весь час маєш не тільки дивитися, але і практикувати.
Взагалі я не дуже люблю працювати по завданнях, — скоріше використовую їх як привід створити щось своє, щось, що давно зріє і йому треба поштовх щоби втілитись. Хоча от на курсі в Сергія в нас була робота в парах. Думаю, сама б я навряд чи здогадалась про обмін невдалими кадрами з іншою людиною, щоби зробити з них щось цікаве. І головне, що вийшло досить класно!
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
Загалом для моєї практики є дуже важливим моє рідне місто і локальні контексти Сумщини. Я народилась у зовсім маленькому містечку Хутір-Михайлівський, яке знаходиться на прикордонні із росією, і мені здається, це досить сильно повпливало на моє становлення як художниці і як людини загалом.
На початку року в рамках навчання на MYPH я створила серію фотографій «Альбом родини, що постійно їсть». Я вже згадувала про те, що мій дідусь багато фотографував, і основою цієї серії є саме його фотографії. Це не перший проект, в якому я звертаюсь до сімейних архівів, але робота досить масштабна вийшла.
Влітку мені випало стати частиною менторської програми Living the war, і цьогорічний фокус був на екології. Тож я створила проект, який висвітлює зв’язок лісових пожеж (в частності через військові дії) на глобальні зміни клімату. Він так і називається, «Петля зворотнього зв’язку». Знімала я у Хуторі, що робить цю історію досить персональною.
На даний момент я беру участь у менторській програмі від UAPP, і там я продовжую роботу над своїм довготривалим проектом «Сіра зона». Я почала його ще у 2022 році як спробу осмислити те, що відбувалося навколо, зафіксувати зміни свого міста, примиритися із новою реальністю. Цей проект є досить поліфонічним: тут є і про життя, і про смерть, і про руїни, і про дорослішання, і про рутину, і про ландшафти… І об’єднано воно все любов’ю до Хутора.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Це дуже сильно залежить від проекту, у мене немає єдиної схеми. Наприклад, «Сіра зона» почалась досить інтуїтивно. Як чисте вираження любові. Коли я робила перші фотографії, то ще не мала чіткого методу. А вже згодом, десь через рік зрозуміла, наскільки це є важливим і як саме я маю продовжувати. Як знімати і як відбирати. А от в проекті «Петля зворотнього зв’язку» був суто дослідницький підхід. Починалося все з майнд-мепів і брейнштормів, потім було багато літератури, вичитки статей, спілкування з науковцями та людьми, які працюють у сфері лісового господарства. І це все перемежовувалося зйомками. Тобто, дослідження теми — зйомки — опрацювання матеріалу, пошук нової інформації — експерименти з візуальною мовою — зйомки — продовження досліджень — менторські сесії — зйомки.. І так воно неслося протягом кількох місяців.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Чесно кажучи, не дуже люблю цей термін. Чому фотографія має бути окремо від концептуального мистецтва? Якщо трошечки зазирнути в історію концептуалізму, то вона віднесе нас у 1960-80-ті. Мені одразу на думку приходить John Hilliard і його «Sixty Seconds of Light». Оце трушна концептуальна фотографія, дослідження медіума. Ідея понад форму, мінімалістичність, відмова від естетики… Хоча я звісно не мистецтвознавиця і не вважаю себе компетентною в цих питаннях.
Я взагалі сприймаю фотографію як одну із множини медіумів, якими можна користуватись. Перш за все відчуваю себе художницею, слухаю голос ідеї. Ідея, вона ж взагалі безплотна. Це думка, уривок слова. А тоді вже з’являється раціоналізація, чи потребує ця ідея скульптури, чи графіки, чи фотографії. І якщо фотографії, то чи буде це експозиція в просторі, артбук, чи пост в інтернеті.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Природа. Спілкування з друзями, колегами. Музика. Любов.
Взагалі я часто копаюсь в собі, і іноді в хід іде не просто лопата, а справжній екскаватор. Що хвилює, про що зараз важливо сказати, і чи маю я на це право. Не те щоб я сильно вірю в натхнення. Моє життя більше схоже на зміну депресивних і маніакальних станів. В маніакальному ти не можеш не робити. І просто фігачиш на повну. А депресивний — час відновлювати ресурси, час для споглядання, наповнення, рефлексії на пройдений шлях.
Як ти розумієш, що серія завершена?
Коли від неї немає чого відняти.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
Зараз продовжую знімати серію «Сіра зона». На початок 2026 року планується виставка і вихід артбука. Працюємо над цим із командою. Паралельно дуже мрію довести до ума «Альбом родини, що постійно їсть». Поки що ніде не ділилась цим проектом, але дуже хочеться втілити його у вигляді книги. Не дарма ж він альбом.
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
На майбутнє планую більше експериментів із техніками. Досі не знімала на плівку, і думки про аналогову фотографію з’являються все частіше. Також про колір. Ще цікаво проекспериментувати в сторону поєднання фото з графічними техніками. З офортом, літографією наприклад. А екперименти вони на те й дані, щоб знаходити щось нове і непередбачуване.
