Ірина Черемісіна — мультидисциплінарна мисткиня, учасниця спільноти MYPH. Працює з фотографією, колажем, інсталяціями та артбуками. У своїй практиці Ірина досліджує теми пам’яті, ідентичності та психологічних станів. При створенні робіт надає перевагу аналоговим технікам та використанню різноманітних тактильних матеріалів в поєднанні з фотографією.
Як ти прийшла до фотографії — і що стало тим “першим поштовхом”?
Фотографія в усіх сенсах врятувала мене в 2022-му після втрати батька, роботи, дому в Україні (вже вдруге) та міграції. Я почала знімати на мобільний телефон коротенькі серії — щоб якось відволіктись і не зійти з розуму, а воно дуже швидко відгукнулось. Тоді я подумала: «Іра, ти ж з дитинства мріяла стати митцем, але не стала. Скільки ще можна відкладати свої мрії?» З тих пір і закрутилось. Але безпосередньо камеру я вперше взяла в руки тільки навесні 2023 року.
Чому ти вирішила навчатися саме в MYPH?
Це вийшло дуже органічно. Чесно кажучи, я дізналася про школу ще в кінці 2023-го, але подивилась тоді роботи студентів на сайті і геть нічого не зрозуміла про концептуальну фотографію, тому пройшла так би мовити повз. Мені знадобився цілий рік, щоб крок за кроком розвинути свою надивленість. Рік я постійно вивчала фотографію, митців, їздила на фестивалі та виставки. А в 2024-му пройшла курс колажів Марини Бродовської. От тоді мене і захопило MYPH-ком’юніті. Після того ще був великий курс 10.0 з Сергієм Мельниченко, а потім — з Романом Пятковкою. Я йшла в школу за сенсами, яких мені не вистачало у власній роботі, і в MYPH я їх отримала.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Ой, всі завдання були кайфові!
В домашці зі скріншотами кінофільму вийшло добряче прокачати креатив: я ті знімки і підпалювала, і рвала, і зшивала, і фарбувала, і вишивала бісером, і навіть рубала сокирою. Відірвалась тоді на повну! Але що головне – з цим завданням прийшло розуміння щодо власного візуального почерку. І в якому напрямку рухатися далі.
Артбук «смтП18.15.10» став для мене найемоційнішим завданням з усіх. Він мав вигляд 5-ти метрової гармошки-кардіограми з вишитим нитками серцебиттям, що в кінці обривається. Складно кожного разу це згадувати, але поки працювала зі своїми Донецькими сімейними архівами (1981-2014рр), весь час ридала через спогади і втрати через війну. Артбук став моєю власною психотерапією і одночасно поштовхом до проекту «Where Is My Home?», де я продовжила працювати з темою втрати дому, але вже через автопортрети.
Що цікаво – перша серія автопортретів, з якими я зробила колажі, не стала останньою. Хотілося більше експериментів. Так з’явився “Thin.Not.Beautiful” – проєкт, де я досліджувала тему бодішеймінгу худих через власний досвід, що переживала протягом більш ніж п’яти років поспіль.
А от наприклад завдання в парах привело до розуміння, що мені цікавіше працювати з ч/б фотографією, ніж з кольоровою.
В моєму випадку курс Сергія Мельниченка став одним єдиним ланцюжком занурення і вивчення себе, коли все так тісно зв’язано, і поступово розмотується, як клубок.
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
На жаль, або на щастя, я не вмію жити майбутнім і не люблю фантазувати про щось нереальне. Мабуть тому мені в дитинстві не заходила література фантастів. А от що дійсно моє — це переосмислювати та трансформовувати особистий пережитий досвід чи досвід поколінь. Це невідʼємна частина моєї творчості. Вважаю, що майбутнє неможливе без пропрацювання минулого та зв’язків з ним, тому продовжую досліджувати тему памʼяті. Зараз це сімейні та чужі архіви початку-середини ХХ століття, які я хочу об’єднати спільною ідеєю, але новими для себе техніками колажування.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Я взагалі не спонтанна людина в творчості, імпровізація – не моє. І фотографія – лише один з медіумів, який я використовую як базу для майбутніх арт-робіт, що є здебільшого аналоговими колажами. Тому перед тим, як починати щось робити фізично, я дуже довго думаю та готуюсь, складаючи візуальний пазл в голові: кольори, матеріали, техніки, хендмейд-процеси, інструмент, плюс звичайно місця зйомки, одяг, реквізит і тп. На це йде найдовша частина часу.
Мій метод підготовки та «кристалізації ідеї» такий: я використовую кілька записників (від паперових до діджитал, включно з нотатками в телефоні). Ідеї можуть прийти в будь-яку секунду (якась фраза, емоція, щось знайдене на барахолці, незвична композиція в кадрі кіно, просто серед ночі), отже я моментально їх фіксую, навіть дивні та божевільні. Іноді в мене просто народжуються цілі тексти в голові, які я швиденько записую. Всі нотатки мають обов’язково так би мовити «відлежатись». Час від часу я їх переглядаю, об’єдную зі всіх носіїв та структурую. Щось викреслюю звичайно. Оскільки я 100-процентний «візуал», то мені все треба бачити очами і торкатись руками, тому іноді навіть спеціально виписую ручкою свої списки на папір. Нотатки дають мені можливість концентровано візуалізувати все в моїй уяві.
Звичайно в процесі зйомок або створення арт-робіт будуть факапи, щось піде не так, щось взагалі неможливо буде реалізувати як задумано, щось треба буде перероблювати, а може і неодноразово. Але то вже включається креатив «по ходу п’єси». Вся моя родина знає – коли я вже в процесі створення, то в мене несеться так, що не зупинити.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Вважаю, що концептуальне мистецтво взагалі — це про відповідь, в першу чергу, на запитання «Чому? і Навіщо?», а вже потім — «Як?». Це про сенси, які митець несе світу, використовуючи свій власний візуал.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Подорожі в автентичні місця, кінематограф, круті митці та арт-проекти в широкому сенсі цього слова.
Як ти розумієш, що серія завершена?
В моїй практиці поки що немає серій, які б створювались роками, тому не знаю, як це відбувається у досвідчених митців, що працюють великими довгостроковими проєктами. Сподіваюсь з часом отримати і такий досвід.
Серія чи проєкт для мене на даному етапі — це візуальний сторітелінг. Тобто історія, що має свій початок і свій фінал. Ретельна підготовка до початку проєкту – мій власний must have, і це дає мені детальне розуміння, що саме і як саме хочу сказати глядачу. Щодо фіналу: трішки важко пояснити, але в якийсь момент в мені всередині щосьтклацає, і я розумію, що все, склалося. І ось він той самий меседж, що я б хотіла передати: і візуально, і концептуально. Головний лайфхак в цьому процесі – ніколи не поспішати, робити у власному темпі.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
Минулий рік був настільки насиченим та інтенсивним по кількості виставок, фестивалів, опенколів та публікації, що треба пауза, щоб відпочити та відновитися.
В найближчих планах – INSTAX та експериментальні техніки з новими для мене матеріалами, які хочу спробувати в роботі.
А в довгострокових – річне навчання в Agora School of Experimentation та дві соло-виставки (в Україні та в Іспанії). Схрещую пальці.
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
Не люблю загадувати взагалі, тим паче на 5 років. Експериментатори це такі люди, що їх вектор може занести будь-куди. Моя творчість точно буде завжди пов’язана з експериментами, а от вже на якому рівні – життя покаже. Взагалі мене цікавлять масштабні проекти та колаборації з відомими митцями. Хотіла б думати, що так і буде.
