Продовжуємо публікувати серію матеріалів про сучасну українську фотографію у партнерстві з Школою концептуальної та арт‑фотографії MYPH. Сьогодні наша героїня українська фотографиня Марина Сироватка.
Як ти прийшла до фотографії і що стало тим “першим поштовхом”?
У дитинстві я обожнювала знімати на аналоговий фотоапарат і разом із батьками робити чорно-білі відбитки. Не можу сказати, що в мене виходило щось геніальне чи що фотографія тоді цікавила мене саме як мистецтво. Але відчуття відкриття, акту створення, якоїсь магії назавжди лишилося зі мною.
Чому ти вирішила навчатися саме в MYPH?
Я давно живу за кордоном, і з початку повномасштабного вторгнення відчула гостру потребу бути частиною сучасного українського артпростору та контексту. Художньо-документальні проєкти є важливою частиною моєї творчості, і фактично з 2022 року я почала працювати з темами відлуння війни.
Коли ажіотаж європейців щодо подій в Україні дещо згас, мені стало навіть трохи самотньо. У європейських митців зовсім інше «кіно» в голові, їх турбують інші речі. Тож мені було важливо відчути себе частиною спільноти. Насправді це виявилося дуже надихаючим досвідом, знайти стільки цікавих, талановитих людей і побачити таку кількість глибоких робіт.
Також я хотіла краще розібратися в сучасній українській фотографії, і тут на мене чекало багато відкриттів.
Яке завдання або тема під час навчання найбільше змінили твоє бачення фотографії?
Не можу сказати, що в мене змінилося бачення фотографії як такої. Але під час лекцій Остроуса я придбала обладнання для чорної комори, і кілька місяців мене просто не бачили вдома, ха-ха.
Деякі лекції Стаса дуже мене тригернули та повернули в дитинство. Серію я так і не закінчила, але ідей там багато, і пару картинок точно покажу.
Марина Бродовська — це просто суцільне натхнення. Мені так подобається її підхід щодо “працювати з обмеженнями”. Коли я пішла на її курс — в мене вкрали комп’ютер в поїзді. Тобто знімати на цифру був не варіант. Тому довелося далі сидіти в даркрумі і вигадувати нові форми творчості, це дуже розширює рамки.
Також я почала значно відповідальніше ставитися до презентації своїх проєктів і виділяти на це час, хоча, якщо чесно, не дуже люблю цим займатися. Дуже вдячна Сергію за те, що він на цьому постійно наголошував. Я ніби й розуміла, що це важливо, але мені було страшенно лінь відриватися від творчості. Інколи потрібно, щоб хтось до цього підштовхнув, і в Сергія це добре виходить. Для мене цей момент був кроком уперед.
Про що ти зараз знімаєш, які теми тебе хвилюють?
Мене цікавить навколишній світ, що відбувається з людьми і що відбувається зі мною в часи змін. Мої найбільші проєкти — це дослідження стану людей, чиє життя кардинально змінилося.
Тема війни, звісно, неминуче проходить наскрізь. У цьому сенсі я працюю з тим, що бачу й відчуваю на відстані. Це вимушена міграція, проблеми адаптації, особиста травма, пам’ять.
Це не єдина тематика. Насправді в мене доволі широкий спектр інтересів, і я люблю переключатися між різними проєктами. Але так чи інакше всі вони стосуються трансформацій, моїх власних або чужих, а також питань сприйняття та стереотипів.
Як народжується твій проєкт: від ідеї до реалізації?
Ой, це дуже об’ємна тема. Я завжди намагаюся записувати ідеї. Проблема в тому, що їх у мене значно більше, ніж я фізично можу реалізувати, і це мене дуже гнітить.
Якщо серйозно, спосіб роботи залежить від характеру проєкту. Чесно кажучи, кожна серія в мене різна. Здебільшого я працюю доволі інтуїтивно. Коли з’являється ідея, намагаюся її прописати або промалювати, щоб усім учасникам було зрозуміло, чого я хочу. Але в процесі завжди готова спостерігати й експериментувати. На практиці все може вийти зовсім інакше, ніж я планувала, і це прекрасно.
У документальних проєктах я можу зробити багато пробних зйомок, які ніколи не використаю. На початку мені дуже важливо багато спілкуватися з героями, щоб знайти ту саму тему, з якою я працюватиму. Часто мої уявлення не збігаються з тим, що відчувають люди, і інформація, яку я отримую, дає поштовх новим ідеям.
Я не боюся пробувати різні напрямки. Багато робіт ідуть «у стіл», бо в якийсь момент мені щось не подобається або я не відчуваю цілісності проєкту.
Що для тебе означає “концептуальна фотографія”?
Для мене це трохи парадоксальний термін. Ми можемо скільки завгодно теоретизувати про пріоритет ідеї, але все одно залишаємося візуалами й дуже ретельно працюємо з втіленням. Перше оцінювання майже завжди відбувається через візуальне знайомство. Картинка або спосіб її подачі працюють, або ні.
Для мене будь-яка фотографія, яка змушує зупинитися і подумати, є концептуальною.
Хто або що тебе надихає поза фотографією?
Я можу безкінечно ходити по картинних галереях. Обожнюю прерафаелітів, Егона Шіле, Веласкеса, Модільяні, Далі.
У кіно для мене був і залишається Кшиштоф Кесльовський. Я багато разів передивлялася його фільми. Також люблю Йоргоса Лантімоса, Вінса Ґілліґана та Тома Тиквера.
Як ти розумієш, що серія завершена?
Це дуже інтуїтивно й індивідуально. Наприклад, у Don’t Worry, I’m Fine я знімала переселенців у своїй студії в Братиславі з 2022 по 2024 роки. Спочатку думала, що це буде коротка серія. Але потік переселенців до Європи залишався шаленим, а сприйняття війни було дуже новим і гострим.
У 2024 році я відчула, що ми всі вийшли на певне плато. Багато людей почали приймати рішення, повертатися чи залишатися, як планувати життя. І в якийсь момент ти просто розумієш, що далі це вже історія про щось інше. Можливо, не менш складне, але інше. Тут треба ставити крапку. Або починати новий проєкт, що зі мною і сталося.
Nothing Personal — це зовсім інша історія. Про проблеми самосприйняття і презентації себе в сучасному світі. Тут мені ще хочеться багато про що сказати, тому я планую продовжувати і, думаю, цю тему ще довго зможу розвивати.
Над чим ти працюєш зараз або що хочеш реалізувати найближчим часом?
Зараз у мене в розробці кілька проєктів, але нещодавно я випустила книгу, і через це багато творчої роботи довелося поставити на паузу. Self-publishing за обсягом завдань приблизно як народити дитину.
Сподіваюся, що найближчим часом ця «декретна відпустка» закінчиться, і я зможу показати щось нове. Я продовжую працювати з темами вимушеного переселення і нової реальності. Дуже сподіваюся, що цього року роботи з нового проєкту вже будуть показані на виставках. Це для мене нові експерименти, і мені важливо побачити їх живу реалізацію. Скоро зможу розповісти більше.
Також працюю над серією автопортретів. Я вже зробила новий зін, але зрозуміла, що хочу його доопрацювати. Тож вирішила не поспішати, бо з книгами не можна дозволяти собі компроміси.
Якою ти бачиш свою фотографію через п’ять років?
Можливо, через п’ять років це вже й не буде фотографія в класичному сенсі. Світ дуже швидко змінюється, аудіовізуальний простір перенасичений, і наші звички дивитися на фотографію теж змінюються шаленими темпами.
Я не знаю, який саме медіум або чи це будуть змішані техніки. Але для мене важливо знаходити переконливі способи говорити про те, що мене бентежить, шукати й удосконалювати візуальну мову та постійно розвиватися.
Фото на головній: Dino Rekanovic
