В рамках Summer Show 2018 Voloshyn Gallery представляє виставку молодих художників «Трансмімезис: емпатія до потворного». Куратор проекту: Юрій Сивирин, автор концепції: Андрій Сидоренко. У виставці братимуть участь Валентин Чорний та Марія Бондаренко, Євген Климчак та Сергій Ігнатенко, Влас Бєлов, Юлія Бєляєва, Марина Талютто, Юрій Денисенков, Андрій Набока, Сергій Западня, Богдан Томашевський, Крістіна Рідзель, Олександр Голинський, Дмитро Красний, Віктор Ареф’єв, Кирило Коваленко, Тетяна Животкова, Ельміра Шемседінова, Олександра Маковій, Андрій Сидоренко, Федір Александрович, Тарас Явір, Марія Матієнко, Марина Біндіч, Юрій Сивирин, Герго Банкуті.
Проект є запрошенням долучитись до міркувань молодих авторів щодо природи явища мімезису, різноманіття його проявів та терапевтичної функції, цьому явищу властивої:
«Знання про мімезис мають досить насичений історичний бекграунд. Один з найбільш давніх його інтерпретаторів – давньогрецький філософ Платон, що відомий також різким ставленням до мистецтва взагалі, визначав мімезис як акт пасивної репрезентації природи. Головним чином, його негативне ставлення до сучасного йому арту зумовлене тим, що мистецтво не здатне цілком передати божий замисел, який душа в людському тілі згадує під враженнями від світу ідей.
А от його учень Арістотель не був таким суворим у цьому питанні: він вважав мімезис вродженою людською здатністю до творчості. Цю творчість зумовлює природна емпатія, яка фізіологічно закладена в людському тілі у вигляді дзеркальних нейронів. З самого дитинства ми повторюємо незнайомі слова, граємось штучними речами з пластику або дерева. У цих невинних імітаціях реального життя ми навчаємось новим словам та емоціям, хоча, насправді, в них немає жодної правди. За Ж. Бодріяром, ці дитячі ігри ми мали б назвати страшним словом симулякр, адже вони неправильно репрезентують свої праобрази.
Звісно, цього, напевно, не міг передбачити Арістотель, але він розумів, що справа мислителя не тільки в тому, щоб відрізнити істину від хиби, – чого так прагнув Платон. Мистецтво через мімезис дає підстави для розвинення почуттів, всього різноманіття людських емоцій, які можуть ніколи не бути пережитими якщо не дати їм волю через міметичний катарcис. І, в цьому сенсі, потяг до «потворного» в нас не менший ніж до «піднесеного», тільки одні соромляться це визнавати, а інші демонструють за будь-якої нагоди.
Ф. Ніцше концептуалізує цей феномен на основі давньогрецької міфології про богів Аполлона та Діоніса – двох трансміметичних архетипів, які визначають діалектичну боротьбу впорядкованого нарцисизму та напруженого драматизму в мистецькій та культурній еволюції людства. Та є й інше пояснення мимовільного потягу до фільмів жахів та різного роду потворних речей: вони розвантажують наше несвідоме від фобій та дають привід поговорити про них із іншими людьми. Міметичний катарсис від діонісійського начала відчуває і митець: не тільки той, який репрезентує трагедію для публічного показу, але й той, який переживає за глядача екзальтовані емоції, знищує власні мистецькі твори, показує свою асоціальність, нездатність пристосуватись до елементарних суспільних норм.
Цей театр самопрофанації, який щедро екзальтує соціальні фобії, також викриває приховану під аполлонічною маскою трагікомічну проблематику виживання творчої особистості в буденному світі суспільних відносин».
Відкриття: 5 липня о 19.00, Voloshyn Gallery (Київ, вул. Терещенківська, 13)
