Сучасна українська художниця Марія Прошковська відома своїми соціально-критичними проєктами, в яких фокусується на темах гендерної нерівності, жіночої праці, та домашнього насильства. Вона є лауреаткою спеціального призу конкурсу молодих художників МУХі 2017 та учасницею програми American Arts Incubator в Україні 2018. Марія реалізувала ряд перформансів, серед них «Невидима праця» (2020) і «Ритуал без назви» (2021). Вона також активно брала участь у українських та міжнародних резиденціях та програмах, таких як Biruchiy contemporary art project, SoundiD Residence та празькій програмі FUTURA. У 2022-му Марія прийняла запрошення на резиденцію Programma di Residenze ROSE в Болоньї, де жила й працювала три з половиною місяці. За цей час у Biblioteca Italiana delle Donne створила перформанс «On the Blade». У ньому вона пропрацювала такі складні й актуальні питання, як стан жінки під час війни, загострене почуття материнської любові й страху за свою дитину й соціальна відповідальність мисткині. У вересні 2023 року Марія Прошковська зробила в Музеї сучасного мистецтва в Болоньї (MAMbo) новий перформанс — «Farina», про який і піде мова в розмові з кураторкою Мариною Щербенко.
М. Щ.: Розкажи про роботу «Farina» в Болоньї. Що спонукало зробити цей перформанс?
М. П.: Проєкт виник не на порожньому місці. Маю історію, що пов’язана з Болоньєю та інституцією, де відбувся перформанс. Це Музей сучасного мистецтва в Болоньї (MAMbo), один з найбільших і найкращих музеїв сучасного мистецтва в Італії. Він є містоутворювальною інституцією, що поєднує Музей сучасного мистецтва, Музей Моранді, резиденцію для митців і ще кілька музеїв і приміщень у Болоньї та регіоні. Його очолює Лоренцо Бальбі — куратор, президент AMACI — асоціації, що об’єднує 24 найважливіші музеї сучасного мистецтва Італії. Він радо погодився бути цього року куратором мого нового проєкту «Farina» разом із Джулією Пецолі.
М. Щ.: Це ж не перша робота, яку ти створила в цьому місті й за підтримки MAMbo?
М. П.: Так. Історія мого знайомства з Болоньєю розпочалася 2019 року, коли я приїхала як туристка. Особливо мене вразив музей MAMbo. Тоді я, ще зовсім молода художниця, про такі великі й професійні майданчики для роботи могла лише мріяти. З початком повномасштабного вторгнення мені запропонували подати портфоліо на розгляд Лоренцо Бальбі для запрошення на артрезиденцію. Зателефонував Сергій Канцедал, український куратор, який тривалий час живе й працює в Італії, і сказав, що є така можливість і якщо матиму бажання, теоретично можу приїхати в Болонью на довгострокову резиденцію. Думала відмовитися, бо натоді мала де жити: нас із сином прихистили друзі в Празі. Та Сергій наполіг на важливості співпрацювати з Лоренцо Бальбі й MAMbo. Зрозуміла, що це не просто можливість десь перебути чи пожити в безпечному місці з дитиною, а нагода нормалізуватися, принаймні частково, і продовжити свою художню практику, продовжити працювати. Ми приїхали з Іллею в Болонью та пробули там майже три з половиною місяці.
М. Щ.: Повороти долі: мріяти й отримати можливість реалізувати мрію в найскладніший період свого життя. Це ж були перші місяці Великої війни, складні психологічно й ментально: невизначеність, що руйнує зсередини, біль і жах від подій, які відбуваються вдома, змішані почуття, де є місце провині, бо ти в безпеці, коли інші залишаються під обстрілами.
М. П.: Це все я змогла пропрацювати у своїй творчості… У межах резиденції я реалізувала відеоперформанс «On the Blade» у співпраці з Biblioteca Italiana delle Donne. Це одна з найбільших бібліотек у Південній Європі, що спеціалізується на феміністичній, ЛГБТ- та квір-літературі й розташована в приміщенні колишнього католицького монастиря. Мені сподобалося взаємодіяти із цією локацією, я запрошувала її до співавторства в проєкті, й вийшла дуже вдала колаба. Називаю це так, бо працювала з історичним контекстом, з архітектурою цього місця, із сенсами й усім, що я знайшла в доступі й архівах. Багато століть тому там була бібліотека, театр, свій музичний колектив. Схоже, черниці, але насамперед жінки утворили незалежне феміністичне середовище! Мені це видається дуже іронічним і водночас неймовірно крутим, бо це був спосіб боротися з тогочасною системою.
М. Щ.: Як ти адаптувалася тоді до роботи? Де знайшла ресурс працювати?
М. П.: За три з половиною місяці 2022 року в мене в Болоньї склались дуже близькі, теплі, щирі відносини — диво людської доброти. Водночас мала й дуже контроверсійний досвід. Італія і географічно, і ментально досить далеко від лінії вогню й труднощів, через які щодня проходять мільйони українців у боротьбі проти ворога. Італійці своєрідно сприймають цю ситуацію. Війна їх певною мірою шокує, особливо це було відчутно навесні 2022 року. Тож вони намагаються просто не думати про це як резон змінювати своє життя й ставати до боротьби зі спільним злом, що загрожує західній цивілізації. На превеликий жаль, в Італії спостерігаю нейтральні настрої щодо війни й навіть певною мірою проросійські, які місцева інтелігенція вдало маскує під виважені. Вважаю, однією з найвдаліших інвестицій кремля було вкладати гроші в лояльність європейської інтелігенції. Особливо це помітно в Австрії, Німеччині, Італії та Франції. У перші місяці війни мене це дуже ранило: щемило серце, накочувалися сльози. Пригадую, 9 травня йшла Болоньєю і почула, як молодь слухає з телефонів радянський гімн. І це мені так запам’яталося, що, напевно, ніколи не забуду того почуття відрази. Мене накрила хвиля відчаю, що у XXI столітті люди все ще мають ілюзії щодо великої держави на північ від нас.
М. Щ.: Водночас твоє усвідомлення власної місії лише посилилось! Ти й далі працювала й розповідала про війну, про силу опору й сміливість українців, про небезпеку втратити демократичні цінності, які формують цивілізований світ. Здається, ти ставала ще сильнішою й упевненішою у своїх намірах використати можливості, які надавала інституція, щоб налагодити зв’язки з місцевою спільнотою.
М. П.: Авжеж. Наш приїзд з Іллею став для міста певною мірою великою подією. Його широко висвітлювали в ЗМІ. Музей влаштував пресконференцію. Запрошення на резиденцію, організацію та фінансування взяв на себе не лише музей, а й муніципалітет Болоньї, тому на зустрічі із журналістами прийшла заступниця мера, і все було дуже поважно. Лоренцо (Бальбі) на пресконференції задумався, напевно, про щось своє і мимоволі назвав адресу й номер апартаментів, де ми жили. Треба враховувати прекрасну специфіку півдня Італії: люди просто почали приходити, бо читали про нас у газетах. А в Італії їх читають усі! Досі популярний саме аналоговий варіант преси. Абсолютно нормальна картина, коли молодь у барах п’є каву або вино й читає газету. Для нас це, здавалося б, атрибут минулого, а там він частина повсякденного життя. І так склалася дружба з великою кількістю людей, які до нас приходили. Ми також випадково невипадково знайомилися з геть непересічними особистостями. І власне із цим пов’язана історія проєкту «Farina», мого останнього перформансу.
М. Щ.: Розкажи більше про перформанс «Farina». Як виникла ідея? Чому така назва? Чому ти повернулась у MAMbo так швидко, хоч і з новою роботою?
M. П.: Farina в перекладі з італійської означає борошно. У лютому 2023-го, під час шкільних канікул сина, я вирішила з’їздити на тиждень до Болоньї, побачитися з друзями й завершити деякі справи. Випадково чи ні ця поїздка перетворилася на культурно-дипломатичну подорож — у мене було заплановано по три-чотири зустрічі щодня й кілька інтерв’ю, включно з телебаченням. Завжди використовую будь-яку нагоду говорити публічно про Україну, про те, що відбувається, намагатися доносити необхідність підтримки, про те, що війна триває й щодня гинуть люди — діти, цивільні, військові, і що це війна росії не проти України, а проти всього цивілізованого світу, проти європейських цінностей, проти людяності. Протягом того тижня, хоч я абсолютно не релігійна людина, зустрічалась із представниками Ватикану й іншими впливовими особами. Наприклад, ходила на аудієнцію до кардинала Маттео Дзуппі, архієпископа Болоньї, другої за впливом людини в католицькій церкві. І за іронією долі саме його Папа призначив потім головою Ватиканської миротворчої місії, яка, на мій погляд, є абсолютно безуспішною та навіть шкідливою. Однак деякі моменти мені вдалося пояснити, і бачу, що ставлення до певних подій змінилося. Це ще раз підкреслює важливість культурнодипломатичної діяльності й можливостей для України, що із цим пов’язані. Крім того, я зустрілась із кураторами, колегами, професорами університету, з представниками Єрусалимського патріархату, з директоркою Future Food Institute Сарою Роверсі. Цікавий був тиждень.
Побачила також знайомого, який 2022 року прийшов запросити на обід, бо прочитав про нас у газетах і вирішив, що ніхто не має бути сам на Великдень. Його звати Сандро Серенарі, він професор економіки Болонського університету й непересічна особистість. У нього мільйони цікавих, зокрема пов’язаних із мистецтвом, проєктів у розробці або в роботі. Він кум Хоссейна Фармані — відомого фотокуратора й продюсера, власника десятків фотогалерей і засновника конкурсу для фотографів Lucie Awards. Ми теж потоваришували. Сандро — великий шанувальник Болоньї, родом звідти, багато поколінь його родини жили саме в Емілії-Романії. Завдяки йому знаю кілька історичних цікавинок, що вплинули на те, яким це місто студентів і портиків є сьогодні. У контексті свого нового проєкту про хліб Сандро розповів, що на початку XX століття в Болоньї була одна з найбільших у Південній Європі муніципальних і публічних печей — Forno del Pane. Вона гарантувала продуктову безпеку регіону й давала робочі місця. Ця інституція також створювала платформу для горизонтальних комунікацій серед містян. Там не лише випікали муніципальний хліб, який можна було купити в магазині, — люди могли приносити своє борошно й пекти собі хліб. Доки місиш тісто чи чекаєш, коли спечеться твій хліб, завжди можна з кимось поговорити. Мене ця історія надихнула на роздуми, й стало дуже цікаво дізнатися більше про цю піч і дослідити історичний контекст. Потім з’ясувалося, що саме MAMbo в 1990-ті перебудовано з конструкції цієї печі. Не знала цього раніше, мені ніхто не казав: ні Лоренцо, ні інші працівники музею. Це просто якась містика!
В одному з найбільших залів, що так і називається — Chimney Room (зал з димарями), досі збережені два величезні димарі, які є основою всієї конструкції музею. Коли про це дізналася, у голові склався новий перформанс… Керівництво музею мене підтримало, і ми розпочали підготовку.
М. Щ.: Дивовижно, як швидко ти подолала шлях від задуму / ідеї перформансу до його реалізації.
М. П.: MAMbo — музей із щільним графіком щонайменше на три-чотири роки. Тому з Лоренцо й Джулією ми шукали зручний проміжок між виставками, щоб можна було демонтувати все в приміщенні, провести мій перформанс, а потім змонтувати новий проєкт. Я розуміла нагальну потребу зробити перформанс саме цього року. Тож довелося самостійно шукати фінансування, бо, на жаль, знайти бюджет у муніципальній інституції за кілька місяців до події складно, практично неможливо. Крім того, керівництво музею могли звинуватити в корупції: другий рік поспіль та сама художниця робить проєкт за муніципальні гроші. Який це матиме вигляд в очах суспільства?
Було кілька мотивацій зробити цей перформанс. Перша — звісно, подякувати Болоньї за гостинність і відкриті серця й провести аналогію загальнолюдських цінностей, звернувшись до найбільш універсальної з них — хліба. Для нас пшениця — це життєдайна й сенсотвірна матерія, для італійців так само, можна впевнено сказати, частина їхньої національної ідентичності. Те, що з’єднує північ і південь, культурна спадщина, найважливіший компонент їхньої кухні: паста, піца, фокача, грисині, брускета, корнето — перелік можна продовжувати. Це основа основ. Я повірила у свою ж ідею, що через образ хліба, який уже ніколи не буде спечено зі згорілого через агресію зла зерна, я можу змусити Італію відчути наш біль, розділити його. Це також публічна дискусія про те, хто спричиняє світову продуктову кризу й з якою метою…
М. Щ.: Тобі це вдалось!
М. П.: Є відчуття, моє внутрішнє, спогади про перші місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну — усвідомлення критичної необхідності закриття базових потреб і повної відсутності потреби думати про щось інше. Мені самотужки треба було захистити дитину, годувати її, мати дах над головою. А потім, коли болонська резиденція дала мені наступний рівень — можливість продовжувати працювати, я зрозуміла, яким великим був стрес тих перших тижнів, гнітючий вакуум трагедії й невизначеності, розгубленості й неможливості дихати. Я дуже вдячна Сергію та Чечилії Гуїді, які придумали запропонувати музею саме мою кандидатуру, вдячна за гостинність і щедрість Болоньї, за всіх людей, які в прямому сенсі приходили й стукали в наші двері.
М. Щ.: Українське зерно, горіле від влучання російських снарядів у наші поля, стало тим склеювальним матеріалом у «Farinі»: між тобою і болонцями, між MAMbo і його відвідувачами, між українським і італійським.
М. П.: Також «Farina» як перформанс мав на меті закласти публічну дискусію щодо порівняння двох інституцій, які існують у різний час на одному фундаменті. Ця піч, яка приваблювала людей з усієї Болоньї та околиць приходити пекти хліб і спілкуватися, перетворилася на потужну мистецьку інституцію — музей MAMbo, де зароджується зерно роздумів, сумнівів, протесту й діалогу. Думала, що ця інституція так само життєво важлива для міста, як і ця піч сто років тому.
Від початку хотіла працювати із зерном, що росте на українських полях. Мала намір показати італійцям і гостям міста, якою ціною дається кожен урожай в Україні, скільки болю, страждань, зусиль, крові й поту в кожній зернині. І коли ми все узгодили з кураторами, росія почала прицільно нищити українські склади із зерном і портову інфраструктуру. Я вирішила працювати з горілим зерном, щоб усі сенси цього перформансу були ще глибшими. Кажу зараз це вголос, і в мене мурахи по шкірі від горілого запаху цього безцінного зерна.
Я чудово розуміла, що маю можливість, щоб мене почули й побачили в Болоньї, тож дуже раціонально використала її: професійно й прагматично. Хотіла подарувати цей перформанс місту й змусити задуматися, що війна точиться проти всього світу, проти їхніх сімей і майбутнього, а своєю важкою фізичною працею прагнула візуалізувати, що оборону тримає саме Україна.
М. Щ.: Ти змогла відчути той нерв міста! Міста, з багатим спадком і великим потенціалом.
М. П.: Місто дуже цікаве. Має неймовірну історію, дуже потужний університет. Уся сучасна система вищої освіти у світі прийшла звідти. Університет розвинувся завдяки тому, що був достатньо далеко і від Ватикану та влади Папи, і від влади місцевих королів. Наприклад, потужному розвитку науки сприяло те, що саме в Болоньї вперше в Італії почали робити розтини, що дало змогу покращити знання про медицину. Це чудовий приклад, що ніщо нізвідки не береться й ніщо безслідно не зникає. Місто Болонья — це завжди про свободу. Тут дуже сильний феміністичний рух, був активний партизанський рух, ліві й комуністичні настрої також були досить сильні. Болонья сьогодні — це дуже велика кількість студентів: із 450 тисяч населення приблизно 150 тисяч — студенти, більшість з них — іноземці. Можна сказати, що місто — це плавильний котел, який завжди породжує якісь незвичайні комбінації та наслідки.
М. Щ.: Як відбувалась підготовка? Де ти взяла спалене зерно? Як перевезла його з України в Італію? Як відбувся перформанс?
М. П.: Рішення робити перформанс нонстоп протягом п’яти годин прийшло з розумінням, що візуально має бути очевидно, яка я виснажена, втомлена, як складно безупинно молоти вручну на жорні. Це дуже важко, бо стоїш п’ять годин, не зупиняєшся, втрачаєш воду й електроліти. Саме жорно — кам’яне й важить зо 30 кілограмів. Попередній перформанс на жорні я робила з пилом — це трохи легше, а для виготовлення борошна маєш докладати значних зусиль — це виснажує. Підготовка до проєкту тривала шість місяців. Дуже важкою була логістика, оскільки законодавство Євросоюзу значно ускладнює легальне ввезення українського зерна в таких невеликих кількостях на територію ЄС. Неважливо, горіле воно чи негоріле, фарбоване, заховане в кишенях, хоч як його назви, — весь процес забюрократизований. Треба було привезти саме це зерно, бо я не хотіла палити зерно з того боку кордону — робити бутафорію чи декорацію. Для мене було важливо привезти саме зерно, у яке влучила російська ракета. Я йшла кількома шляхами. Довелося запакувати його частково в пачки від крупи й відправити друзям у Європу як харчові продукти, а вони переправили їх до Італії. Плюс їхала ще одна сумка загадковими шляхами, за підтримки друзів і трьох різних інституцій, що допомагали неформально. Усе це безкінечно їхало, затримувалось дорогою, губилось, поверталося. Це був мій особистий нічний кошмар, від якого неможливо прокинутися.
Уся підготовка досить важко далася не лише мені — це була неймовірна й нервова командна робота. Жорно приїхало за дві години до мого прибуття в Болонью — теж із затримками. Але перформанс «Farina» таки відбувся. Я не зупинялася за п’ять годин ні на секунду. У процесі ми зіткнулися також із кількома технічними труднощами. Перше — зламався кондиціонер у залі, де я працювала. Це досить небезпечна ситуація й може бути причиною серйозного зневоднення. Я намагалася не пити занадто багато води, щоб не зупинятися й не ходити до вбиральні — за п’ять годин випила пів склянки води. Друга складність полягала в тому, що я вирішила стояти босоніж на полірованій бетонній підлозі — це теж досить сумнівна історія (усі жінки зараз мене зрозуміють). Третя складність була в тому, що музей переживав за стіл, і технічний департамент вирішив прикріпити саме жорно до прошарку між столом і жорном, а прошарок до столу. Вони ніби перевіряли, вірили, що все триматиметься, але, на жаль, першої хвилини все розвалилося. Тож мені довелося п’ять годин працювати однією рукою, а другою тримати жорно.
М. Щ.: Пригадую твої дописи в інстаграмі після перформансу. Ти тоді втратила кілька кілограмів! Це було того варте? Яким був контакт з людьми? Як відвідувачі реагували?
М. П.: За час перформансу мої руки перемололи майже 30 кілограмів зерна. Важко сказати, скільки було відвідувачів. За моїми оцінками, за ці п’ять годин прийшло й вийшло близько 170 людей. Багато людей ішло й поверталося. Дехто повертався що пів години й документував мій стан. Складно сказати про якісь реакції, бо після перформансу я одразу пішла, і єдине, про що думала, — хоч би не втратити свідомості. Музей отримав чимало схвальних відгуків. Багато хто був вражений досвідом, який пережив. Крім того що вони отримали візуальну картину й почули звук, відвідувачі також мали змогу відчути запах горілого зерна. Я намагалась активувати всі їхні можливості відчувати. Ми зробили фото й відеодокументацію цього перформансу, відео ще монтують. Для подальшої роботи буде тизер, невеликий фільм і фотографії. З нетерпінням чекаю на цей результат, але я так виснажилась, утомилась і спустошилась, що навіть дивитися його боюся, якщо чесно. Мені ніяково від цих емоцій, але зараз кажу й плачу, бо це був найважчий проєкт у моєму житті. З різних причин. Наприклад, дуже болісно було, що жодна українська державна інституція не підтримала навіть інформаційно.
М. Щ.: На жаль, це наша українська реальність.
М. П.: Хоча це абсолютно потрібна на сьогодні культурно-дипломатична місія. У якийсь момент здавалося, що штовхаю руками важкий потяг проти руху. Щиро вдячна Юрію Когутяку та фонду AIDA за їхню підтримку, бо без неї було б набагато важче все це реалізувати. Я також вклала в цей проєкт велику для мене суму грошей, але не шкодую ні про що, бо знаю, що по-іншому не змогла б. Це мій обов’язок як громадянки, як художниці, як публічної людини, як матері дитини, що постраждала від війни.
М. Щ.: Є така практика в художників-перформерів повторювати свої перформанси по кілька разів… У такий спосіб та сама робота, хоча й з однаковим змістом, прочитується зовсім інакше. Тому що реалізовується в іншому місці й контексті, з новою авдиторією. І в цьому процесі важливо відмічати ці зміни і впливи на саму роботу, на її контекстуальні важелі. Чи ти готова повторити цей перформанс?
М. П.: Напевно, якби ти запитала наступного дня чи через день після події, я сказала б, що не готова. Та вже зараз розумію: якщо матиму змогу зробити його ще раз, для ширшої авдиторії, — зроблю. Це ще одна нагода говорити про Україну, давати інтерв’ю, зустрічатися з людьми, дати їм відчути спільний біль. Певно, що готова зробити його ще раз, але за умови адекватної інституційної підтримки.
М. Щ.: Як тобі загалом працюється? Ти перформерка. Де знаходиш ресурси далі створювати свої роботи? Адже в Україні немає ринку для цього виду мистецтва взагалі. Постійний пошук грантових і меценатських грошей знесилює.
М. П.: Насправді це дуже важлива тема, яку хочу порушити, — певна покинутість митців напризволяще. Не можу сказати, що мені нема чого їсти чи за що купити взуття своїй дитині. Мене підтримує чоловік, а більшість моїх заробітків наразі — це співпраця з міжнародними галереями, кураторами й платформами. Тобто це все робота за кордоном.
Я розробляю проєкти, які є абсолютно продуманою культурно-дипломатичною роботою. Маю можливості й внутрішню потребу їх реалізовувати, маю сили робити їх достатньо гучно, з широким висвітленням у пресі і в Україні, і за кордоном. Хочеться, щоб такі проєкти підтримували всередині країни. Маю наївне відчуття, що ми — єдиний організм, який працює на перемогу. На сьогодні, на жаль, комунікація у форматі «українська інституція (особливо державна) — художник» залишається на непрофесійному, низькому рівні, деколи її просто немає, часто це гнила радянська парадигма. Коли художника ставлять у позицію (спів)залежності чи покірного очікування, система діалогу вмирає не народившись, і це пригнічує.
Мені здається, що розбудова інституту комунікації — це дуже важлива складова розбудови українського суспільства й держави, фундамент повоєнного відновлення. З думкою про майбутні покоління й з повагою до всіх членів суспільства.
М. Щ.: Дуже важливо, що ти так чітко проговорюєш ці проблеми. Усі ми маємо працювати над якісними змінами в системі сучасного мистецтва в Україні. І не відкладати розв’язання цих питань на потім, як закінчиться війна. Культурна дипломатія має бути нашою стабільною та наполегливою роботою цими днями. Не маючи сильної позиції вдома, неможливо гідно конкурувати в культурному полі за кордоном. Які плани на майбутнє?
М. П.: Я вступила в цього року на магістратуру в коледж Central Saint Martins, який є частиною UAL, на курс «Перформанс і суспільство». З великими сподіваннями дивлюсь на можливість здобути цю освіту не лише для покращення художньої практики, наповнення її чи розширення кар’єрних горизонтів. Я прийшла в мистецтво в дорослому віці, маючи інший досвід, як-от менеджерський проєкт, гарні навички з нетворкінгу. Люблю працювати в колабах, тому розумію, що це навчання може допомогти поєднати всі ці досвіди для роботи в Україні й представлення її на світовому рівні з більш системними ідеями й проєктами. Для розбудови громадянського суспільства, щоб мистецтво, зокрема й перформанс, могло бути класним інструментом для роботи з повоєнними проблемами. Сподіваюся, у мене розпочався справді новий період. Звісно, подивимось, як це впливатиме на мою персональну художню практику. Безумовно, впливатиме, бо ніщо нікуди не зникає й не залишається непоміченим.
Наразі кілька моїх відео представлені на віртуальній виставці на Тайвані. Маю підтверджене запрошення взимку на п’ять тижнів на інтенсивну програму культурного обміну. Разом із ще однією українською художницею матимемо змогу зустрітися з представниками артспільноти Тайваню, взяти участь у найбільшому в регіоні ярмарку мистецтва й відкрити нашу спільну виставку в Тайбеї та знову говорити про Україну. Програмою опікується молода українська кураторка й артменеджерка Марта Троцюк. З початком війни вона заснувала рух «Культура проти агресії» та скасовує звідусюди росіян і їхні потуги говорити про дружбу народів, користуючись із наших життів.
М. Щ.: Чи маєш ідеї нових робіт?
М. П.: Я також працюю над новим відеоперформансом, частину якого представлятимуть на Тайвані. Це перша робота, де я готова і публічно, і собі також зізнатися, що можу почати рефлексувати на тему повномасштабного вторгнення й власних переживань. Працювати зі своїм досвідом матері й художниці, яка трансформувала посттравматичний стрес у посттравматичне зростання, але забула, ким є насправді. Це перформанс про роботу з пам’яттю. У ньому я повертаюся до своєї улюбленої теми роботи з абсурдними нескінченними повторюваними рухами й діями. Я писатиму ці спогади на пронумерованих аркушах паперу, фіксуючи весь процес на відеокамеру. Маю намір використовувати спеціальні чорнила, що зникатимуть назавжди, залишаючи ледь помітні сліди. Ти знаєш, я люблю працювати з класними кураторами. Це натяк! Щиро вважаю, що навіть хороший художник може інколи побачити проєкт лише наполовину. Робота з досвідченим куратором завжди дає змогу побачити більше сенсів. Цей проєкт цікавий тим, що не має локації. Попередні великі роботи в Болоньї були пов’язані саме з місцем, яке ставало їхньою повноцінною частиною. Та чи є локація для спогадів або рефлексії?..
М. Щ.: Дякую за твою віддану роботу й за цю розмову! Останнє на сьогодні запитання: як ти почуваєшся? Яким є твій ґрунт під ногами?
М. П.: Я зараз живу ніде. Живу між континентом та островом, між країнами, містами, між аеропортами й потягами, прикордонними переходами, мріями й жорстокою реальністю, між потребами сина й власною кар’єрою. Відчуваю, що загубилась десь між світами. Можливо, цей проєкт — робота ручкою, папір — спроба десь заземлитися й відчути твердь.
Фото: Ornella De Carlo
